Людське та людяне. 6-й конкурс на Премію PinchukArtCentre демонструє зміну кута зору

Стиль життя

PinchukArtCentre пролунав серією гучних виставок світових імен від Дем'єна Херста до Бориса Михайлова. Але на світовій карті сучасного мистецтва він впевнено позначив Київ преміями, якими щорічно з 2009-го нагороджують молодих художників. У непарні роки проводиться міжнародний конкурс Future Generation Art Prize, виставку номінантів якого після української столиці демонструють на Венеціанській бієнале. Кожного парного року — конкурс на премію центру для українських учасників. Її переможець автоматично поповнює шорт-лист міжнародної премії.

Фото: PinchukArtCentre

Фото: PinchukArtCentre

Цього року список українських номінантів суттєво оновився. З природним плином часу відсіялися попередні учасники та претенденти, які досягли 35-ти років. Крім того, ряд тих, кого звикли вважати фаворитами PinchukArtCentre і хто відповідав віковому цензу, опинилися поза нового пулу. Оскільки премія існує для заохочення художників, що демонструють певну цілісність художньої практики та потенціал розвитку, пошуку. Ті, хто кидається від теми до теми та від медіума до медіума, як і ті, хто вийшов на свою манеру та просто її відтворює, до фіналу не проходять.

До відбіркової комісії щоразу запрошують нових експертів, що не вберегло попередні виставки премії PinchukArtCentre від певної монотонності імен і висловлювань, що спричинило критику. З боку складалося враження ангажованості інституції колом авторів групи Н. Е. П. (революційний експериментальний простір), що сформувалася під час Помаранчевої революції в Центрі сучасного мистецтва Сороса під крилом її тодішнього директора Єжи Онуха. Не сприйнятий більшістю представників української арт-сцени, які вже відбулися як майстри, він доклав чимало зусиль для її оновлення. Крім того, діяльність групи Н. Е. П. лягла в основу соціологічного дослідження його дочки Ольги в Оксфордському університеті.

Фото: facebook / PinchukArtCentre

Фото: facebook / PinchukArtCentre

Але тут потрібно врахувати як те, що премія — це не шоу «Алло, ми шукаємо таланти», так і реальну ситуацію розвитку сучасного мистецтва в Україні. Тих, хто професійно ним займається, чиє бачення та робота відповідали усталеному у світовій практиці розумінню, 10 і навіть 5 років тому тут було набагато менше. Розвиток інтернету, можливість навчатися в закордонних навчальних закладах та брати участь у міжнародних резиденціях природним шляхом розширюють це коло. Змінюється як ставлення молоді до мистецтва, так і розуміння себе в ньому.

Нинішня виставка демонструє, що молоді українські художники вирвалися з радянської та пострадянської моделі реалізовуватися в системі не ними встановлених правил: дотримуючись їх, як відмінники, комсомольці, чи порушуючи, висміюючи, відкидаючи, як хулігани. Друге було більш властиво поколінню, що увірвалося в світ у 90-ті. Тобто тотальній зарегульованості радянського вони протиставили тематичну вседозволеність, абсурд, блюзнірство, іронію, цинізм, безсистемність. Останнє (за умови наявності потужних неординарних майстрів) не дало їм належним чином вписатися у світову кон'юнктуру.

Фото: facebook / PinchukArtCentre

Фото: facebook / PinchukArtCentre

Покоління Н. Е. П. було налаштоване на гру за цивілізованими правилами, на чуйність до запиту західних інституцій. У нульових сформувався запит на соціальну критику, на ревіталізацію лівого порядку, на засудження капіталізму — технологія перенаправлення протестної енергії в умовах наростання світової нерівності в артцентри та в дискусії замість вуличних заворушень. Світовим лідером цієї тенденції став словенський соціальний філософ Славой Жижек. Але початок другого десятиліття XXI століття все одно прорвав жовтими жилетами у Франції.

І перший, і другий підходи до правил залишали українське мистецтво у ситуації реактивній – коли є реакція на зовнішні процеси, події, виклики, але не пропонуються власні ідеї чи концепції. Історично це пов'язано з позицією України та Києва, які століттями перебували під жорсткою зовнішньою метрополією. Тут не потрібно було ініціювати – рішення приймалися в іншому місці. А зміна мислення відбувається не одразу.

Фото: The Page

Фото: The Page

PinchukArtCentre-2020 демонструє нам висловлювання людей, стурбованих індивідуальним відчуттям себе в світі. Вони не виходять на конфронтацію або повчальність. Але рефлексують те, що їх турбує, пригнічує, радує, збуджує. Слово «рефлексія», яке зазвичай недоречно використовується майже в будь-якому тексті про мистецтво, у цьому контексті відповідає своєму змісту — аналізу особистісних переживань і психічних реакцій. Рефлексувати можна тільки себе — не зовнішнє. І саме такий, що виглядає аутичним, людяний підхід створює погляд на навколишній світ і на все, що в ньому відбувається.

Більшість робіт так чи інакше стосуються теми насильства, що є характерним для країни, яку втягнуто у військовий конфлікт. Але тут молоді українські художники виходять за рамки національних обставин, виводячи на рівень універсально гуманного висловлювання щодо окремо взятої людини з її незахищеністю перед «людським, занадто людським»: агресією, дріб'язковістю, ксенофобією, споживацтвом, стадністю, жагою примітивного самоствердження.

Фото: PinchukArtCentre

Фото: PinchukArtCentre

У відео АнтіГонни, яке зі зрозумілих причин надолужує не прожиті українським мистецтвом світові експерименти з макабричним порно, розгортаються сюрреалістичні образи розгнузданості, що викликані ілюзією безкарності. Хвиля творів, які досліджують цю тему, прокотилася західною культурою після Освенціма та відкриття у ХХ столітті спадщини де Сада — від колажів і картин Бориса Лур'є в США до прози французького класика П'єра Гійота, який помер 7 лютого цього року, та скандинавського порно-арту 1960-1970-х (часу, коли нордичні країни отримали репутацію сексуальної утопії). Травми трансформацій українського суспільства в ситуації глобальної інформаційної прозорості провокують художницю на індивідуальне гостре розкриття теми.

Протилежним, далеким від шокінгу, буденним, хоч і дивним, виглядає відео Оксани Казьміної, яке розгортається навколо секонд-хендівського ганчір'я. Але, пробуджуючи своєю безпосередністю мимовільну емпатію, воно не менш глибоко змушує відчути присутність насильства в повсякденності.

Емпатія сьогодні неабияк дискредитована, зведена до маніпулятивності вірального контенту мас-медіа та спекуляцій опініон-лідерш соцмереж навколо розчарувань, страждань та благодійних марафонів. Учасникам виставки в PinchukArtCentre вдається уникнути відчуття маркетингу в їхніх роботах за рахунок сміливості проявити особисту беззахисність.

Фото: PinchukArtCentre

Фото: PinchukArtCentre

Навіть найхуліганський, візуально задерикуватий та цинічний проєкт «Бешкетники» Даніїла Ревковського й Андрія Рачинського, квазіреконструкція вуличних протистоянь відчайдушних пострадянських 90-х, гасить культ кривавої романтики спортивних свавільників холодними образами ментівського свавілля, залишаючи рану насильства відкритою.

З властивим балтійській художньій традиції мінімалізмом в одному предметі концентрує проблематику ЛГБТ на пострадянському просторі Антон Карюк, що працює в останні роки в Литві. Срібний жетон для метро стає символом надії, можливості порятунку. Марші рівності в Києві віднедавна захищає поліція — заради безпеки насамперед західних дипломатів і наших політиків, які все активніше в них задіяні. Але після маршів праворадикальні погромники намагаються спіймати та побити простих демонстрантів. Від наявності жетона в кишені залежить можливість швидко втекти й уникнути нападу.

Фото: PinchukArtCentre

Фото: PinchukArtCentre

Мілітаризація суспільства, екологічна проблематика, ідеологізація пам'яті та історії, зростаюча агресивність технологізації світу та перманентне інформаційне виверження відображаються в роботах нового покоління українського мистецтва у новій якості. Автори більше не вдаються до заперечень, боротьби чи ескапізму. Вони вивчають отримане середовище проживання, шукають шляхи життя в ньому, як у природному. Це дуже реалістичне покоління. На відміну від недавніх хіпстерів, його представники не влаштовують істерик щодо токсичності людей та обставин, з остраху не ховаються за креативним рукоділлям і снобізмом. Вони відкриті до взаємодії зі світом і творчого перетворення реальності.

Фото: The Page

Фото: The Page

Кульмінацією такого підходу і найбільш новаторською роботою на виставці стала аудіоінсталяція Тимофія Максименка, який навчався у Кракові та Лондоні. Нескінченну какофонію технічних шумів мегаполісу він сприймає не фактором невротизації, а мелодією нормального життя. У різних місцях Києва художник влаштовує аудіоперфоманси, співпрацюючи з електронними музикантами та фіксуючи, мікшуючи звуки водопроводів, електроприладів, вентиляційних шахт. Отримані композиції транслюються в експозиції виставки, де їх можна слухати в навушниках. Як зауважив Андрій Трилиський, директор галереї «Ра», однієї з найстаріших у Києві, завершеність добутку надала б фіксація технічних звуків самого PinchukArtCentre. Але, можливо, новому поколінню закінченість і не потрібна. Воно воліє проживати життя в моменті.

Warning icon Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter

Коментарі

Жертви COVID-19. Принцеса Марія Тереза і актор «Крокодила Данді» Марк Блум Стиль життя

Жертви COVID-19. Принцеса Марія Тереза і актор «Крокодила Данді» Марк Блум

Зірки з коронавірусом. Хто захворів на COVID-19 Стиль життя

Зірки з коронавірусом. Хто захворів на COVID-19

Топ-5 робіт премії PinchukArtCentre 2020 Стиль життя

Топ-5 робіт премії PinchukArtCentre 2020